І не бійся і не тай­ся,     Я дар­мо не схо­чу,     Я за сло­во прав­ди­веє     Тебе озо­ло­чу…"          "Та мені-то, - віщун ка­же, -     Нічого бо­ятись,     А зо­ло­том твоїм, кня­же,     Не озо­ло­ча­тись.          Не но­шу я срібла-зло­та,     Князів не бо­юся,     А що бу­де із то­бою,     Я не по­та­юся.          Щасливий ти, па­не кня­же!     Недолі не знаєш,     Та, як бу­деш уми­ра­ти,     Мене спо­га­даєш.          Слава твоя, кня­же, хо­дить     Помежи зем­ля­ми,     В Ца­рег­раді при­би­ваєш     Ти щи­ти на брамі.          Тебе, кня­же, не спи­ня­ють     Ні яри, ні го­ри,     Під то­бою за­ти­хає     І синєє мо­ре.          Твої броні зо­ло­тої     Мечі не ру­ба­ють,     І острії вражі стріли     Помимо літа­ють.          Під то­бою й білог­ри­вий     Чинить твою во­лю:     То літає, як ша­ле­ний,     По вра­жо­му по­лю,          То спи­ниться, як камінний,     Як ву­ди­ла здви­неш, -     А все-та­ки ти од нього,     Ти од ко­ня зги­неш!"

І по­ду­мав Олег віщий     Та й не довіряє,     Через гри­ву по­хи­лив­ся,     Із ко­ня злізає,          І кру­тую шию гла­дить,     І став про­мов­ля­ти:     "Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню,     Тебе по­ки­да­ти!..          Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,     Вийшли з Нов­го­ро­ду.     Разом пи­ли і му­ти­ли     Дніпровськую во­ду.          Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,     Пролітали го­ри     І хо­ди­ли за сла­вою     Аж за синє мо­ре.          І, як щи­та в Ца­рег­раді     Прибивав до бра­ми,     На твоїх стре­ме­нах зло­тих     Я сто­яв но­га­ми.          Тепер годі, вірний ко­ню,     Йди собі гу­ля­ти,     А мені в твої стре­ме­на     Більше не сту­па­ти!..          У стре­ме­на не сту­па­ти,     В сідлі не сидіти     І з то­бою в чистім полі     Вітром не летіти…          Гуляй собі, вірний ко­ню!     А ви, мої діти,     У зе­ле­ну па­по­ло­му     Коня одягніте,          І да­вай­те йо­му пи­ти     Із мої кри­ниці,     І да­вай­те йо­му їсти     Ярої пше­ниці!.."          І вірнії йо­го слу­ги     Білогрива взя­ли,     А дру­го­го - во­ро­но­го     Князеві по­да­ли.

Ілюстрації  до "Пісні про ВІщого Олега" видатного художника Віктора Михайловича Васнєцова (1848-1926) були виконані в 1899 році. Вони надзвичайно гарні по колористичному рішенню. Вживаючи акварельну техніку, майстер використав локальні контрастні кольори, привівши їх до єдиного гармонійного звучання.

    

Ба, над­хо­дить і про­хо­дить     Не час, не го­ди­на,     Аж гу­ляє Олег віщий,     Гуляє дру­жи­на;          І срібнії й зо­лотії     Чари ви­хи­ляє     І давнії і новії     Бійки спо­ми­нає…          "А що ж кінь мій білог­ри­вий?"     Олег за­пи­тав­ся.     "Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же! -     Слуга обізвав­ся. -          Давно уже білог­ри­вий     Гуляє на волі     Коло Дніпра ши­ро­ко­го     На чис­то­му полі;          Там вов­ки йо­го го­ду­ють,     Птахи дог­ля­да­ють,     Буйні вітри йо­го че­шуть,     Дощі ви­ми­ва­ють.          І на ньому уже, кня­же,     Зіллям зе­ле­ниться     Не зе­ле­на па­по­ло­ма -     Зелена тра­ви­ця".          І три­має Олег ча­ру     Та й не ви­пи­ває,     Похилився го­ло­вою     Та й собі га­дає:          "Не че­кав же мої смерті,     Згинув білог­ри­вий,     А де ж сло­ва твої віщі,     Віщуне ти си­вий?"     І поїхав Олег віщий,     Поїхали гості.     Коло Дніпра на бе­резі     Оглядають кості.          Там дощі їх роз­ми­ва­ють,     Порох за­си­пає,     І над ни­ми буй­ний вітер     Траву хи­ли­тає…

І Олег на білий че­реп     Наступив но­гою     І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню,     В мирі та спо­кою!          Та не жа­луй на Оле­га,     Що він те­бе ки­нув,     Що без нього ти без сла­ви     Серед по­ля зги­нув…          Не на ме­не, ко­ню, жа­луй,     Не на па­на сво­го,     На віщу­на, ко­ню, жа­луй,     Віщуна ста­ро­го!.."          Але зна­ти, па­не-бра­те,     Того не бу­ва­ло,     Щоби сло­во віщу­но­ве     Дармо про­па­да­ло.          І ще кості білог­ри­ва     Вода не об­ми­ла,     Як га­дю­ка у че­репі     Гніздо собі зви­ла.          І тілько йно Олег віщий     Череп нас­ту­пає,     А га­дю­ка у че­репі     Вже піну пус­кає.          Олег че­реп нас­ту­пає     З віщу­на сміється,     А га­дю­ка у че­репі     Вже пінить і в'ється…          Олег мо­ву по­чи­нає…     Скочив, як на му­ках:     Йому в но­гу зас­мок­та­лась     Чорная га­дю­ка.          І про­мо­вив Олег віщий:     "Твоя прав­да, си­вий!     Згубив ме­не мій кінь вірний,     Мій кінь білог­ри­вий!"

Ілюстрації виділяються вишуканим декоративізмом та детальною розробкою народного костюму, їм характерна виразна графічність, монументальність, образність та символічність.

 

Зеленіє на мо­гилі     Свіжая дер­ни­на;     Над Оле­гом п'є-гу­ляє     Сивая дру­жи­на.          І срібнії й зо­лотії     Чари ви­хи­ляє     І давнії і новії     Бійки спо­ми­нає.